«Відповідальність за злочини — це частина примирення і прощення»

Представники нацистської Німеччини підписують акт про капітуляцію. Саме без цього першого кроку неможливі будь-які інші кроки до миру у війні.

Питання збереження кордонів часто межує з питанням прощення. Побутує думка, що пробачити — означає відпустити, забути й продовжити будувати стосунки з людиною, яка вас образила, а іноді й далі продовжує ображати. Але це уявлення виникло через нерозуміння природи прощення. Простити — це відмовитися від претензій щодо людини, яка образила, щоб отримати звільнення від минулого, зокрема іноді й від людини, яка завдала болю.

Прощення дає свободу й здатність усвідомлено побудувати межі, які призначені для того, що відділити людину від негативного впливу іншої. І побудова здорових стосунків при цьому неможлива без визнання неправильної поведінки з боку того, хто завдає образи, і зміни цієї поведінки.

Звірства, вчинені російськими військами, ми нині дуже гостро переживаємо. Але все ж як християни маємо перед собою певний виклик, адже розуміємо, що не може бути порозуміння без примирення й прощення. Говоримо на цю тему з богословом та освітянином Тарасом Дятликом.

— Ти маєш багато міжкультурного, міжнародного, міжцерковного спілкування, знаєш настрої зсередини. Скажи, чи можливе, на твою думку, примирення взагалі?
— Якщо ми говоримо про Церкву, про Тіло Христове, то в нас немає вибору. Коли це відбудеться — уже інше питання. Але це частина нашої місії як церкви. Тож ми повернемося до цього питання, коли воно буде на часі. Поки говорять кулемети, миротворець мовчить.

— У Біблії є слова, що ми маємо жити в мирі з усіма, якщо це можливо з нашого боку. Тобто не все залежить від нас. Чи допускаєш, що будуть глухі кути на шляху відновлення миру?
— Звичайно. Останні три роки я був задіяний у різних миротворчих ініціативах, а також у проектах, які збирали людей із різних етносів для спільної праці. Адже коли ми щось спільно робимо, то краще розуміємо один одного. А власне глухі кути виникають там, де немає діалогу.

Проблема багатьох людей (зокрема маю на увазі російських християн), які ініціюють і проводять нібито миротворчі заходи, у тому, що на їхніх конференціях виступають спікери з односторонніми монологами про мир. Коли ми проводили такі зустрічі, то робили їх у формі діалогу, зібравши людей з різними поглядами, з різних конфесій. Створювали атмосферу, де ти можеш висловити свою позицію — і тебе зрозуміють і приймуть. І де так само ти даруєш іншому розуміння та прийняття.

Щоби був такий діалог, треба навчитися чути іншого, а не говорити тільки в один бік. Тепер проблема багатьох християн ще й у тому, що вони мовчать — діалог неможливий. Інші ж російські християни — уникають діалогу, просто не бажаючи вислухати й почути українців.

У народженні Ісуса Христа — Бога, утіленого в людині, відбувся діалог двох природ — божественної та людської. У воскресінні відбулася перемога боголюдини, де зцілилася людська природа. І вона вже існує в новому тілі Ісуса Христа як викуплена, як ідеал характеру Христа.

Тому без внутрішнього діалогу з Богом і діалогу з іншими ми будемо мати багато глухих кутів. Але ще повинен пройти час, поки ми зможемо вислухати того росіянина, який приходив вбивати й нищити, або тих християн, які благословляли на це.

— Мабуть, деякі українські християни переживають тепер когнітивний дисонанс: неможливість досягнути миру, усвідомлюючи гріховність ворожнечі.
— Також багато християн можуть думати, що коли ми зараз говоримо про миробудівництво — це зрада. Це свідчить про нерозуміння самої природи миробудівництва. Дехто вважає, що все вирішить перемога. Але це не так. Нам потрібно буде будувати сталий мир, стосунки, світогляд, який би знову не створив умов для війни. Щоб знову пропаганда не промивала мізки, щоб ідеологія не підмивала Євангелію. І тут саме роль церкви — ключова.

— Як можна пробачити російських християн, які своїм мовчанням, а іноді й словами підтримують агресію своєї держави? Як реагувати на це українським християнам?
— Тут ще проблема з термінами. Грецький відповідник слова «прощення» в Євангелії означає швидше «відпущення». Коли ти за щось тримаєшся, а тобі треба це відпустити. Часто, коли в нас говорять про прощення, то зводять усе до того, що жертва має простити насильнику. Саме цього від мене вимагають знайомі російські пастори — простити, як і Христос прощає.

Але заради Христа ми маємо саме відпустити. Перш за все тому, що інакше це буде нас самих руйнувати. Це буде формувати наш характер, життя та майбутнє. Це дуже болюча річ, і нерідко людині навіть потрібна душпастирська, психологічна допомога.

Другий аспект прощення — це коли тебе просять про прощення. Коли називають речі конкретними іменами. Це неможливо зробити, коли немає покаяння й сповідання. Саме цього не розуміють багато російських християн. Відпустити зсередини й помиритися зовні — це зовсім різні речі.

До речі, щодо терміну «покаяння». У грецькій мові це означає «зміна розуму». Часто говорять про покаяння суто в моральному сенсі — усвідомив гріхи, стало себе шкода, попросив у Бога прощення. Але втрачається аспект зміни розуму. І якщо цього немає, то на його місце приходить ідеологія. Якщо ти не хочеш думати, подумають за тебе й вкладуть тобі в розум.

— Скільки часу потрібно для того, щоб загоїлись рани й можна було почати хоч якийсь діалог?
— Мені здається, що саме цього росіяни не розуміють і навряд чи найближчим часом зрозуміють. Вони тепер більше «травмовані» санкціями. Люди просто відмовляються вірити правді. Бо якщо повіриш, то доведеться усвідомити власну співучасть і взяти за це моральну відповідальність.

На жаль, із попереднього досвіду бачимо, що ще з 2014 року російська церква зайняла позицію «примусового миру», закликала мовчати, бо «не все так однозначно». Так і тепер вони кажуть, що ми не маємо говорити про всі ці злочини, бо це — «розпалювання ворожнечі».

Це все говорить про те, що вони не готові до розбудови миру — ні до сповідання, ні до покаяння. Узагалі, коли називаєш речі біблійними категоріями, це для них — політика. «Так трапилося, що Авель помер» — духовно звучить. «Каїн убив Авеля» — це вже політика. «Ісуса Христа зрадили, схопили й вмили руки» — це духовно. «Юда зрадив, священики схопили, Пілат умив руки» — це політика. Відколи називати речі своїми іменами стало політикою? Якраз коли людина вважає себе аполітичною, вона втрачає біблійні цінності. Тому що не хоче розібратися у влаштуванні світу, у якому покликана проповідувати Євангелію і поширювати Небесне Царство. Не можна проповідувати народові, історію якого ти не хочеш вивчити, культуру якого не хочеш зрозуміти.

Доведеться шукати тих людей, які готові до такого діалогу, запрошувати Судакова, Сіпка, Маркевича, які готові стати людьми-мостами до примирення. Але почати ми зможемо тільки через роки. Адже нам спершу потрібно буде ці теми проговорити всередині України, української церкви. Щоб самим бути готовими до цього.

— Як українцям проявляти любов до тих, хто справді співчуває Україні? І як реагувати на тих, хто не співчуває?
— У світі постправди, у якому ми живемо, в умовах багаторічного знецінення Російською імперією української культури прояв любові, на мою думку, — це перш за все навчитися бути собою й визнавати правду. Шукати те, що є правдою для нас обох — це буде перший крок назустріч любові. Правду, яка в Христі, на Божих цінностях. Без цього неможливі ні стосунки, ні співіснування, ні співпраця — нічого. Якщо ми навіть боїмося сказати, що Каїн вбив Авеля, про що далі можна говорити?

Є безумовна Христова радикальна любов, якої ми маємо вчитися, хоча на землі її ніколи не досягнемо, скільки б не молилися й не постили. Якби ми могли це зробити, то нам уже не потрібен був би Христос. Але той самий Бог, Який любить безумовною любов’ю, убивав ворогів Ізраїлю. Той самий Бог учинив потоп. Дехто бачить у цьому жорстокість Бога, але насправді ті люди вже були мертвими. Цивілізація занепадала, це було питання часу. З цієї точки зору потоп був Божою милістю — щоб зупинити зло і щоб людство не зникло. Можливо, нам іноді треба подивитися на любов із іншого боку.

Ті, хто вимагає від нас любити своїх ворогів, не хочуть зрозуміти, що ми не можемо не любити і свого народу, який вони вбивають. І наше завдання — у першу чергу любити його. Насправді, це звичайні маніпуляції з їхнього боку.

— Питання, які обговорюються в мирний час, набувають зовсім іншого забарвлення під час війни. Справді, перед українською церквою стоїть виклик не тільки в царині стосунків, а й у царині теології.
— Так, і хочу зауважити ще одну частину цього діалогу, який нам потрібно буде вести. Це біблійна істина. Припустимо, я прощаю, але сторона, яка вчинила зло щодо мене, якщо вона хоче миру, то свідомо візьме відповідальність за свій злочин. І це теж — частина примирення, миробудівництва й прощення. Уникнення відповідальності — поза поняттям миротворчості.

Усвідомлення власної ролі та відповідальності поки що ми бачимо тільки в деяких росіян. Тому навіть примирення між церквами зможе відбутися, коли відбудеться переломний момент — ототожнення себе зі своїм народом і усвідомлення співучасті в гріху.

За матеріалами «Радіо «Лютер», ведучий Олег Блощук

Благовісник, 1,2023